Завдання студентам ІІІ курсу 
для самостійного опрацювання

Самостійне вивчення

КОНСПЕКТ ДО ТЕМИ : Змертвіння. Виразки. 

1. Змертвіння (necrosis) (https://uk.wikipedia.org/wiki/)— це місцеве відмирання окремих клі­тинних комплексів, тканин і органів у живому організмі.

Відмирання як нормальне фізіологічне явище властиве кліти­нам і тканинам організму впродовж усього його життя. У здоровому організмі як людини, так і тварини постійно відбуваються процеси руйнування і регенерації клітин.

Причини розвитку некрозів можуть бути різними, як прямі (зов­нішній вплив високих і низьких температур, дія хімічних речовин, випромінювання, механічні травми тощо), так і непрямі (циркуля­ційні розлади живлення клітин і тканин різної етіології).

Основними причинами циркуляційних розладів живлення клі­тин і тканин є порушення артеріального і венозного кровотоку, лімфообігу, іннервації; некроз може розвиватися як наслідок системних розладів гемодинаміки.

Змертвіння тканин може розвиватись як гостро, так і хронічно. Швидкий прояв некрозу настає в разі порушень припливу арте­ріальної крові, значно повільніший — при мікроциркуляційних розладах та іннервації.

Основними причинами гострого порушення артеріального крово­обігу є ураження магістральних судин, тромбоз і емболія.

Типові хронічні порушення живлення тканин розвиваються при так званих облітеруючих хворобах — облітеруючий атеросклероз (повільне зменшення діаметра артеріальних судин).

Циркуляційні гострі і хронічні некрози мають певну стадійність. Спочатку розвивається стадія функціональних розлад і в (гострі болі, зникнення периферичного пульсу, похолодання тканин та їх блідість), потім настає стадія органічних змін (втрата тактильної й больової чутливості, обмеження функціональ­ної активності) і закінчується некротичною стадією (кар­тина некрозу).

Серед основних видів некрозу розрізняють сухий (коагуляційний) некроз і відповідно суху гангрену (тканинний субстрат перетворю­ється на щільну суху масу) і вологий (колікваційний) некроз і відпо­відно вологу гангрену (тканини набухають і розріджуються).

Розвиток сухого некрозу залежить від багатьох причин: виділен­ня вологи в середовище, що оточує некротичний фокус (висихання), припинення припливу крові й знекровлення некротичної ділянки, специфічного впливу мікробних токсинів та інших чинників.

     Вологий некроз розвивається при надлишку вологи у змертвіло­му осередку та неможливості її висихання за певних умов або зумовлений гідрофільністю колоїдів уражених тка­нин, які притягують рідину із сусідніх діля­нок.

2. Гангрена (gangrena; від грец. gangraina — роз'їдаюча виразка) — одна із форм нек­розу тканин і органів з наступною функціо­нальною та структурною зміною їх під впли­вом зовнішнього середовища. У її патогенезі головну роль відіграє судинний фактор — по­рушення кровообігу. Як і всі види некрозу, гангрена може бути сухою і вологою.

Змертвілі тканини зменшуються в об'ємі, зморщуються, твердіють, набувають темно- або чорно-бурого кольору, що залежить від імбібіції їх пігментом крові та продуктом його розпаду при контакті з повітрям. Особливістю гангрени є те, що вона може розвитися виключно в тка­нинах і органах, що контактують із зовнішнім середовищем (гангрена шкіри, гангрена виме­ні, гангрена сім'яного канатика).

Волога гангрена ускладнюється гнильним розпадом тканин під дією мікроор­ганізмів і аутолітичних змін. При цьому відбувається процес, подіб­ний до трупного розпаду тканин, — септична гангрена.

Симптоми. При сухому некрозі відсутні як ознаки місцевої загальної реакції організму, так і ознаки інтоксикації. Характерним проявом є поступове підсихання змертвілих тканин та зменшення їх об'єму (муміфікація) з утворенням чіткої демаркаційної лінії. Від­значається зміна кольору тканин від збліднення до почорніння.

     При вологому некрозі розвивається набряк, запальна реакція, збільшення органів в об'ємі. Навколо осередків некрозу виражена гіперемія, наявність пухирів, наповнених прозорою або геморагіч­ною рідиною, із дефектів шкіри витікає каламутний ексудат. Змерт­вілі тканини перетворюються на м'яку розплавлену масу брудно-зеленого або буро-зеленого кольору, яка виділяє сморідний запах. У тварин розвиваються всі ознаки інтоксикації. Діагноз установлюють на підставі симптомів. Лікування некрозу визначається особливостями етіологічних факторів. Загальним при лікуванні некрозу є розріз — некротомія і оперативне видалення змертвілої ділянки — некректомія. При чіт­ко вираженій межі відторгнення муміфіковані тканини відокрем­люють у місцях, де вони фіксовані, без порушення грануляції в ді­лянках самовільного відторгнення.

При вологій гангрені операцію проводять, не чекаючи виразної появи демаркації, із застосуванням анестезії та спинення кровотечі. Розрізи виконують у межах життєздатних тканин на деякій відстані від ділянки з помітними явищами розпаду. При сухому некрозі його поверхню частково закривають швами; при вологому змертвінні за­лишають відкритою. Застосовують ті самі лікарські засоби, що й при загоєнні ран. При вологому змертвінні доцільно використовувати висушувальні засоби у формі порошку: дерматол, бісмут, суміш по­рошків калію перманганату і борної кислоти, ксероформ, цинку ок­сид та ін.

При некротичних змінах внутрішніх органів (сальник, ділянка кишки та ін.) показане невідкладне оперативне втручання у вигля­ді резекції ураженого відділу.

    3. Виразки

Виразкою (ulcus) називають дефект шкіри або слизової обо­лонки, а часто і глибше розміщених тканин, що виник унаслідок їх змертвіння.

Етіологія. Причинами утворення виразки можуть бути: ме­ханічні ушкодження (тертя, тиск, розтяг тощо); наявність у рані сто­ронніх тіл і мертвих тканин; розлад крово- і лімфообігу тканин у ді­лянці ушкодження (емболія, тромбоз, здавлювання судин набряком); розвиток гнійної або специфічної інфекції; поверхневий розпад пух­лин; трофічні розлади внаслідок порушень функції нервової системи.

Утворенню виразок сприяє також зниження опірності захисних сил організму внаслідок виснаження, незадовільних умов годівлі та утримання, значної втрати крові, гіповітамінозу, порушення обміну речовин, ендокринних розладів, інфекційних захворювань тощо.

Патогенез. Виникненню кожної виразки передує змертвіння ділянки шкіри або слизової оболонки і прилеглих тканин на різну глибину. В результаті демаркаційного процесу змертвіла ділянка зазнає відторгнення, а на її місці залишається дефект, який запов­нюється грануляціями. Перетворення дефекту на виразку відбува­ється при порушеннях нормальної життєздатності тканин. При цьому виникають несприятливі умови для регенерації. Дегенерати­вні процеси, прогресуючи, можуть сповільнити загоєння дефекту, а в разі переважання їх над регенеративними процесами призводять до збільшення дефекту.

Процес загоєння виразок залежить від дії причинного фактора і легального стану організму, їх розміру, локалізації та інших чинників.

Класифікація виразок. За походженням виразки поділяють на первинні (ідіопатичні), що виникають унаслідок дії зовнішніх причин (опік, відмороження, удар, тривалий тиск або тертя), і вто­ринні (симптоматичні) виразки, які розвиваються внаслідок основ­ного інфекційного захворювання (сап, ящур, туберкульоз та ін.) або різних пухлин.

За співвідношенням регенеративних і дегенеративних процесів виразки поділяють на прості, атонічні та прогресуючі; за клінічним перебігом, формою, розміром — на круглі, овальні, неправильної форми, поверхневі, глибокі, синуозні (з підритими краями), з гла­денькими й змозоленими краями та ін. Крім того, виразки за при­чиною виникнення поділяють на опікові, пухлинні, декубітальні, трофічні, некробактеріозні та ін.

Клінічні ознаки. Кожному виду виразок властиві ті чи інші клінічні ознаки, які характеризують стан зовнішнього покриття ви­разок, їх розмір, характер ексудату, зміни у прилеглих тканинах.

Периферійні ділянки виразок бувають рівними й нерівними, м'я­кими, твердими або змозолілими. Вони можуть поступово перехо­дити у дно виразки або бути підритими. Дно виразки буває поглиб­леним, кратероподібним, рівним або опуклим. Виразки мають різну форму: круглу, овальну, неправильну, їхні розміри коливаються від дуже малих до великих. З виразок виділяється ексудат: серозний, гнійний, іхорозний. Тканини, які оточують виразку, можуть бути в стані набряку, запальної припухлості або склерозу.

Первинні виразки найчастіше виникають унаслідок ускладнення інфекцією пролежнів, опіків, ран та інших дефектів тканин. Вони мають різну форму та клінічні ознаки.

Вторинні виразки здебільшого невеликі, утворюються на слизових оболонках внутрішніх органів, ендокарді. Вони мають харак­терний для певного інфекційного захворювання зовнішній вигляд.

Проста виразка характеризується повільним загоєнням, у ній регенеративні процеси переважають над дегенеративними. Краї виразки пологі, мають добре виражену епітеліальну облямівку у вигляді рожевого рубчика. Дно виразки плоске, вкрите грануляція­ми рожево-червоного кольору з рівномірною зернистістю. Грануля­ції бувають вкриті тонким шаром гнійного ексудату. Припухлості тканин навколо виразки не відмічається або вона слабко виражена. Площа простої виразки поступово зменшується і після загоєння на її місці залишається рубець.

Прогресуюча виразка невпинно збільшується у розмірах унаслідок розпаду прилеглих тканин. Процеси дегенерації в ній домінують над регенеративними, грануляції руйнуються.

Краї прогресуючих виразок нерівні, без епітеліальної облямівки, мають осередки розпаду тканин. Прилеглі до виразки тканини пе­ребувають у стані набряку й запалення. Дно її вкрите шаром детри­ту й ексудату брудно-жовтого кольору.

Атонічна виразка характеризується тим, що її розміри впродовж тривалого часу (місяці, роки) не змінюються, вона не має тенденції до загоювання, процеси регенерації й дегенерації в ній урівноважені.

Прості, прогресуючі та атонічні виразки, мають особливості клі­нічних ознак залежно від загального стану організму, етіології, ло­калізації, ускладнень тощо.

Унаслідок розвитку інфекції виникає запальна виразка. Для неї характерна наявність запального інфільтрату. Тканини навколо виразки припухлі, напружені й болючі. Дно виразки вкри­те яскраво-червоними грануляціями при значному нагноєнні.

Га нгренозна виразка виникає при вологій гангрені суміж­них тканин і швидко збільшується. Поверхня її вкрита мазкою без­структурною масою тканин, що розпалися. Виділення виразки має сморідний запах, грануляцій немає. Гангренозна виразка виникає при некробактеріозі, анаеробній інфекції, відмороженнях, сепсисі.

Декубітальна виразка, або пролежень, утворюється при довготривалому лежанні хворої тварини на твердій підлозі. При цьому значно стискується шкіра, прилеглі знизу тканини, в них порушується кровообіг, обмін речовин і як наслідок настає нек­роз, утворюється виразка, що має клінічні ознаки сухої або вологої гангрени. У першому випадку змертвіла ділянка шкіри добре від­межована від прилеглих тканин, тверда і суха. Після відторгнення її утворюється виразка. Пролежень, що ускладнюється вологою ган­греною, має ознаки гангренозної виразки.

Набрякова виразка виникає від застою крові внаслідок здавлювання або ослаблення серцевої діяльності у тварин. Вона ха­рактеризується розвитком блідої та пухкої грануляційної тканини. Остання легко руйнується при незначному натисканні пальцями. Епідермізація внаслідок гідратації прилеглої основи незначна, вира­зка не має тенденції до загоювання. Суміжні тканини набряклі.

Фунгозна виразка має нерівномірні, горбкуваті, складної форми грануляції, які іноді називають «диким м'ясом». Своїм зов­нішнім виглядом вони нагадують цвітну капусту або гриб. Поверх­ня виразки вкрита слизово-гнійним ексудатом. Шкіра навколо ви­разки набрякла і болюча, епітеліальної облямівки немає.
Фунгозна виразка у тварин спостерігається частіше на кінцівках. Цьому сприяють часті подразнення грануляційної тканини (удари, зміщення пов'язок, скорочення м'язів, наявність секвестрів, сторон­ніх тіл тощо, а також мікробне забруднення тканинних дефектів.

Змозоліла (кальозна) виразка характеризується утво­ренням на її поверхні товстого ущільненого шару фіброзної тканини з потовщенням периферійних ділянок. Дно виразки плоске або кратероподібне. Грануляції кальозної виразки мають мало судин, блі­до-рожеві, гладенькі, без зернистості, виділення незначні. Така ви­разка не загоюється, не має епітеліальної облямівки, але має добре виражене змозоліле потовщення по краях. Змозоліла виразка з'яв­ляється в ділянках шкіри, уражених склерозом. А якщо вона лока­лізується на запальних поверхнях суглобів кінцівок, то може зумо­вити контрактуру.

Нейтрофічна виразка розвивається внаслідок порушень трофіки тканин при захворюваннях нервової системи. Регенеративні процеси в ній майже не відбуваються. Грануляції бліді, в'ялі, краї ви­разки потовщені, без епітеліальної облямівки. Суміжні тканини неболючі, шкіра суха, стоншена. Нейротрофічна виразка довго не загоюєть­ся, іноді прогресує, поширюючись на поверхні й у глибину тканин.

Прогноз. Перебіг виразок хронічний і кінець залежить від при­чини, локалізації, характеру та тривалості процесу. При виразках, що є наслідком механічних, хімічних ушкоджень і розвитку інфек­ції, прогноз здебільшого сприятливий (особливо при простих вираз­ках). Після загоювання виразок можливі ускладнення. Так, на їхніх рубцях можливе утворення тріщин (часто на суглобах), великі роз­рощення фіброзної тканини зменшують рухливість органів або мо­жуть звузити стравохід, кишку чи уретру.

Прогноз у разі симптоматичних виразок, що виникають при ін­фекційних захворюваннях і пухлинах, залежить від перебігу основ­ного захворювання і може бути сумнівним і навіть несприятливим.

Лікування спрямоване на усунення причини, що її викликала і підтримує існування виразки, а також на стимулювання в ній регенеративних процесів. При симптоматичних виразках головну увагу звертають на лікування основного захворювання.

    При виразках застосовують загальне і місцеве лікування.

Загальне лікування спрямоване на підвищення захисних сил ор­ганізму за допомогою повноцінної годівлі та відповідного утриман­ня, а також застосуванням новокаїнових блокад, тканинної терапії, в тому числі переливання сумісної крові, антибіотикотерапії, внут­рішньовенного введення розчину кальцію хлориду.

Місцеве лікування проводять з метою впливу на існуючу мікро­флору і запобігання розвитку вторинної інфекції. Воно також зале­жить від характеру виразки.

При простій виразці застосовують різні антисептичні засоби у вигляді порошків (йодоформу, ксероформу, стрептоциду та ін.) або мазей (Вишневського, ксероформної, іхтіолової, цинк-саліцилової тощо). Для прискорення відторгнення тканин і підвищення регене­ративних властивостей застосовують фізіотерапію (лампи солюкс, ртутно-кварцові, інфраруж), використовують УВЧ-діатермію, а та­кож ферментні препарати.

Атонічні та прогресуючі виразки намагаються перетворити на прості. Поверхню прогресуючих виразок можна змазувати 5 % спир­товим розчином йоду, зрошувати антисептичними розчинами.

Для лікування змозолілих і млявогранулюючих (атонічних) ви­разок застосовують подразнювальні засоби (10 % розчин йоду, ски­пидар, 10 % іхтіолову і камфорну мазі), ультрафіолетове випромі­нювання, дарсонвалізацію, вологе тепло, препарати, що містять ві­таміни (риб'ячий жир, екстракт шипшини). Для стимулювання ре­генеративних процесів використовують також припікальні засоби (ляпіс, порошок калію перманганату, міді сульфату, цинку хлори­ду). Припікальні засоби з наступним накладанням тиснучої пов'язки використовують також для припинення посиленого росту грануляцій при фунгозних виразках.

При нейротрофічних виразках найефективнішими є методи па­тогенетичної й стимулювальної терапії.

Лікування виразок проводять також оперативним шляхом. Висі­кають змозолілі або змертвілі тканини. Невеликі виразки повністю видаляють у межах здорових тканин, а рану зашивають. При фун­гозних виразках видаляють тільки розростання грануляцій та фіб­розну тканину під ними, а епітеліальну облямівку залишають. Як­що знаходять канали, то їх розширюють, видаляють сторонні тіла, секвестри. Після операції доцільно, де можна, накласти тиснучу пов'язку, яка перешкоджає розростанню грануляцій на поверхні дефекту і прискорює процес його епітелізації.

Профілактику проводять у двох напрямах: підвищення сил ор­ганізму  (повноцінна  годівля,  належний догляд і утримання)  та своєчасне виявлення й лікування механічних ушкоджень, опіків, відморожень тощо. Не можна, зокрема, допускати подразнення і травмування грануляційної тканини погано накладеними пов'язка­ми, не рекомендується також тривалий час застосовувати деякі лі­карські засоби (гіпертонічні розчини середніх солей, сульфаніламі­ди тощо). Крім того, слід своєчасно видаляти з ран гнійний ексудат, некротизовані тканини й сторонні тіла.

                  Змертвіння у кота та собаки